Они всегда рядом. Две крайности и противоположности нашей жизни. Опубликую я тут неизвестный (вернее редкий) стих Т. Г. Шевченко.
Прошу антисемитов не возбуждаться. Меня этот стих пронимает тем что он очень пронзительный. Это из очень ранней поэзии. О большой и несчастной ЛЮБВИ. Так писать может только человек который сам очень несчастный в любви. Мне кажется что… нет, не напишу, а то не так поймут и заплюют.
События происходили в городе Вильнюсе.

У Вільні, городі преславнім,
Оце случилося недавно,
Ще був тойді… От як на те
Не вбгаю в віршу цього слова…
Тойді здоровий-прездоровий
Зробили з його лазарет,
А бакалярів розігнали
За те, що шапки не ламали
У Острій брамі. Дурня знать
По походу. Отже назвать,
Єй-богу, я його не вмію,
Того студента, що ж нам діять?
То синок був литовської
Гордої графині.
І хороше, і багате,
І одна дитина,
І училось не паничем,
І шапку знімало
В Острій брамі. Добре було,
Та лихо спіткало!
Улюбилося, сердешне,
Було молодеє,
У жидівку молодую
Та й думало з нею,
Щоб цього не знала мати,
Звичайне побратись,
Бо не можна ради дати,
Що то за проклята!
Мов змальована, сиділа
До самої ночі
Перед вікном і втирала
Заплакані очі,
Бо й вона таки любила —
І страх як любила! /163/
Та на бульвар виходила
І в школу ходила —
Усе з батьком, то й не можна
Було ради дати.
І банкір якийсь із Любська *
Жидівочку сватав.
Що тут на світі робити?
Хоч іти топитись
До Закрету, не хочеться
Без жидівки жити
Студентові. А жид старий
Ніби теє знає —
Дочку свою одиночу
В хаті замикає,
Як іде до лавок вранці,
І найма сторожу,
Стару Рухлю. Ні, небоже,
Рухля не поможе.
Уже де вона на світі
Роман сей читала
З шовковою драбинкою —
І Рухля не знала.
Може, сама догадалась.
Тілько заходилась
Та сплела й собі такую
І вночі спустилась
До студента на улицю.
І де б утікати,
А вони — звичайне, діти —
Любо ціловатись
Коло воріт заходились.
А жид ізнадвору,
Мов скажений, вибігає
З сокирою! Горе!
Горе тобі, стара мати,
Нема твого сина,
На улиці валяється
Убита дитина,
Убитая жидовином,
Горе тобі, мати.
Жидівочка… де та сила
Взялася в дитяти?

Вихватила ту сокиру
І батькові в груди
Аж по обух вгородила.

Отаке-то чудо
У тім місті преславному,
У тій Вільні сталось.
Дивувались довго люди,
Де вона сховалась,
Жидівочка та гадюча,
Що батька убила?
А вона вночі любенько
В Вілії втопилась,
Бо найшли її в Закреті,
Там і поховали.
А графиня без дитини,
Сердешна, осталась.
Поїхала у Рим, кажуть,
Та десь опинилась,
Та з маркізом якимсь голим,
Кажуть, одружилась.
Може, й брешуть, бо, звичайне,
На те вони люди,
І вдовицю не забудуть,
І тую осудять!

© 2012 — 2014, mexanik. Все права защищены.